Розділ III. «Слово о полку Ігоревім»

Вступ

Історична основа «Слова»

Зміст і побудова поеми

«Слово о полку Ігоревім» складається з трьох основних частин. Перша – вступ; друга, головна частина,– виклад; третя – закінчення. У вступі автор твору, ім’я якого не пощастило встановити науці, обмірковує прийоми зображення й мету свого твору. Він має намір розповісти повість про похід Ігоря. Але як її почати? Перед автором, як зразок, стоїть творчість його попередника – дружинного піснетворця Бояна. Цього Бояна згадує і навіть цитує він і в інших місцях поеми.

Творча манера Бояна, видно, подобалася авторові «Слова». Проте він  усе ж не хоче цілком наслідувати Бояна: свої «повість» він бажає вести не в стилі Бояна, а «за подіями цього часу», тобто додержуючись історичної правди, уникаючи зайвих вигадок та прикрас.

Після вступу іде головна частина поеми – поетична розповіді, про похід. її можна поділити на кілька підрозділів чи епізодів.

Перший епізод – виступ Ігоря в похід разом з братом Всеволодом і його дружиною – «курянами» (з Курська) та іншими князями. Виступ починається при затемненні сонця. Це – лиха прикмета, як тоді всі вважали. В літописах затемнення сонця чи місяця, поява комети – «знаменія ко злу», якими бог нібито попереджає і застерігає віруючих. Але хороброго Ігоря затемнення не лякає. У нього не зменшується бажання «списа переломити кінець поля половецького». Уночі руські полки рушають вперед.

Другий епізод – битва Ігоря з половцями. Перша – вдала: половці побігли, лишаючи руським воїнам велику здобич. Але настає другий день. Встає кривавий світанок, ідуть з моря чорні хмари, насуваються з Дону і з моря половці й оточують звідусіль хоробрі руські полки. Почався бій. З ранку до вечора летять стріли, гримлять шаблі, тріщать списи; б’ються день, б’ються другий. На третій день упали стяги Ігореві. «Тут кривавого вина не вистачило; тут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську».

Вість про поразку швидко розходиться по всій Руській землі. Туга розлилася по ній, «засумували в городах заборола (стіни), а веселість поникла».

Дія переноситься в Київ (третій епізод), у золотоверхий терем великого князя Святослава. Бачив князь тривожний сон і, прокинувшись, розповідає його боярам. Снилося йому, що його покривали на ліжку чорним покривалом, сипали йому на груди великі перли. А на теремі його золотоверхім дошки ніби без князька. І здавалося йому, що всю ніч сірі ворони крякали десь поблизу, а потім полетіли до синього моря.

Вислухавши, бояри повідомляють князя про гірку долю Ігоря і його війська. І Святослав зронив «золоте слово, із слізьми змішане»: «О мої сини, Ігорю і Всеволоде! Рано почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати... Що ж [ви] натворили моїй срібній сивині?»

Не помагають інші князі великому князеві у боротьбі проти половців.

Слово далі бере сам автор і в патетичному звертанні до найсильніших із сучасних йому феодальних володарів Руської землі – Всеволода Суздальського, Ярослава Галицького, Романа Волинського та інших – закликає їх відплатити за кривду, заподіяну половцями, «за рани Ігореві, одважного Святославича», об’єднатися і вдарити на половців.

Згадавши недавні усобиці князів (зокрема ті, що заводив неспокійний Всеволод Полоцький), з великим сумом розказує автор про «старого Володимира» – Володимира Мономаха. Добрі були його часи, але розділилися його стяги в руках нащадків – «одні стали Рюрикові, другі Давидові...»; «О, стогнати Руській землі, згадавши колишні часи і колишніх князів!»

Перериваючи свій відступ, автор переходить до нового, четвертого, епізоду – «плачу Ярославни». Ярославна, дружина Ігоря, в Путивлі «на заборолі» (на міській стіні), плачучи, заклинає стихії – вітер, Дніпро-ріку, сонце – допомогти Ігореві, врятувати його і визволити з біди.

її заклинання не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з Овлуром, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому: леліє князя на хвилях, стелить йому зелену траву на срібних своїх  берегах,  одягає його теплою млою під тінню зелених трав. Марно женуться за Ігорем половецькі хани Гзак і Кончак.

Втеча Ігоря і погоня за ним становлять зміст п’ятого епізоду, після якого йде коротке закінчення. Ігор прибуває її Київ при загальній радості: «землі раді, городи веселі». Величанням князів і дружини автор завершує свій твір.

Незважаючи на те, що розповідь про Ігоря перериваються часом ліричними відступами автора і згадками про історичні події, поема в цілому має струнку, продуману побудову. Образові хороброго, але нерозсудливого Ігоря протиставлений образ мудрого і грізного для ворогів Святослава. Картина плачу-заклинання Ярославни подається перед картиною втечі Ігоря, і ця втеча стає ніби наслідком звертання Ярославни до могутніх сил природи. Через усі різноманітні епізоди проходить, зв’язуючи їх, одна думка автора: про обов’язок князів у дружному єднанні боронити Руську землю від її ворогів.

На думку дослідників «Слова», воно було написане близько 1185–1187 років.

Обминаючи фактичні деталі, яких багато в літописному викладі, автор не йде за фактами, а узагальнює їх, поповнює їх своїми домислами, висловом свого ставлення до них. Головна увага літопису зосереджена на подіях. Автор «Слова» подає і художні характеристики дійових осіб.

На першому місці серед цих осіб стоять князі Ігор, Всеволод і Святослав Київський.

Увагу читача завжди приваблює образ Ярославни, дружини Ігоревої. Ярославна, що самотня тужить на міській стіні за любимим чоловіком, належить за своєю поетичною красою до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Змучена тугою жінка бла­гає сили природи допомогти її чоловікові, вона хоче зозулею полетіти, щоб обтерти криваві рани на його тілі.

Ярославна говорить не тільки від себе і не тільки від «жінок руських», а ніби від лиця всієї Руської землі. Головний герой поеми – не Ігор, не Святослав, а саме Руська земля, про яку весь час, створюючи свою поему, не переставав думати автор. І ця Руська земля для автора – це не тільки князі і їх дружина, а й ті «ратаї», що працюють на землі як хлібороби, і вся та батьківщина, яка була створе­на спільним зусиллям усіх руських людей, від князів до смердів.

Наступна сторінка: >>Автор поеми